Їх іменами названі вулиці громади – ГРИГІР ТЮТЮННИК
Вулиця Щедріна міста Ватутіне тепер носить ім’я відомого українського письменника-прозаїка, педагога, перекладача, який належить до покоління шістдесятників Григора Тютюнника.
5 грудня 1931 року в селі Шилівка Зіньківського району на Полтавщині у селянській родині народився Григір (Григорій) Михайлович Тютюнник — прозаїк, перекладач, педагог. Брат письменника Григорія (Єгора) Тютюнника.
Він рано зіткнувся з репресіями. Батька, Михайла Васильовича, репресували у 1937-му, коли Григорію не було й 6-ти років. По Михайлові Тютюннику не лишилося ні фотографії, ні могили, тільки 1958 року прийшло повідомлення, що за рік його було реабілітовано посмертно за браком складу злочину.
За місяць до того заарештували й розстріляли батькового старшого брата Павла Тютюнника. Раніше, в 1930-му, жертвою репресій став і дід Григора Тютюнника по матері, Михайло Тимофійович Сивокінь.
Щоб врятувати від переслідувань "сина ворога народу", Григора взяв на виховання батьків брат Филимон Васильович Тютюнник, що мешкав з дружиною у смт Щотове на Луганщині. Там у 1938 році Григір пішов до школи в український перший клас. Але в класі було лише сім учнів, тому його невдовзі розформували, а хлопця перевели в російський. Відтоді він писав і розмовляв російською.
Після війни вступив у Зіньківське ремісниче училище, щоб мати якусь одежину і 700 грамів хліба на день. Учився виключно російською мовою.
Працював на Харківському заводі ім. Малишева, але захворів на легені, повернувся в Шилівку, став колгоспником. За те, що не відпрацював належних трьох років на заводі, 4 місяці відсидів у колонії. Звільнившись повертається на Донбас, де береться за самоосвіту.
У 1951 р. Тютюнник пішов до армії, служив у морфлоті радистом на Далекому Сході. Після демобілізації закінчив вечірню школу, працював токарем у вагонному депо.
У 1957–1962 pp. майбутній письменник навчався в Харківському університеті на філологічному факультеті. Саме тут він захопився літературною працею і самоосвітою. Почав писати сам, заснував студентський журнал "Промінь" і став його редактором. В університеті він знайомиться з однокурсницею з українського відділення Людмилою Корецькою, яка стала його дружиною.
1961 року в журналі "Крестьянка" побачило світ перше оповідання Тютюнника "В сумерки", написане російською мовою. Автор невдовзі переклав свій твір на українську й відтоді писав лише рідною мовою.
Григір Тютюнник є автором кіносценарію за твором "Вир" Григорія Тютюнника.
Після завершення навчання в університеті Тютюнник виїхав на Донбас, учителював у вечірній школі. 1963 року письменник перебрався до Києва, працював у редакції газети "Літературна Україна", в сценарній майстерні Київської кіностудії їм. О. Довженка, у видавництвах "Радянський письменник", "Молодь", "Дніпро", "Веселка".
1966 року вийшла перша книжка прози Тютюнника "Зав’язь". Пізніше побачили світ збірники новел "Батьківські пороги" (1972), "Крайнебо" (1975), "Коріння" (1978), книжки для дітей "Ласочка" (1970), "Степова казка" (1973), повісті "Климко" (1976) та "Вогник далеко в степу" (1978).
У 1974-му, коли почалися переслідування української інтелігенції, його внесли до чорного списку для всіх видавництв. Його ім’я стало забороненим у будь-яких публікаціях, твори піддавалися дуже жорсткій цензурі, і сам автор важко переживав це.
У 1980 році ситуація змінилася і йому присуджено літературну премію ім. Лесі Українки (за твори "Климко" і "Вогник далеко в степу").
Помер Григір Тютюнник 6 березня 1980 року, покінчивши життя самогубством. Незавершеною залишилася повість «Житіє Артема Безвіконного».
У 1989 році Григір Тютюнник був удостоєний Державної премії УРСР ім. Т.Шевченка (посмертно).
