Олесю Гончару - 105 років
➡️ 3 квітня виповнюється 105 років від дня народження Олеся Гончара, автора “Прапороносців”, “Тронки”, “Людини і зброї” та забороненого на 20 років “Собору”.
Письменника, який отримав низку нагород та премій від “совєтів” і який водночас не погоджувався писати хвалебні твори про представників радянської влади, за що отримував листи із погрозами. Коли йому запропонували написати “так, як треба” роман про Українську повстанську армію, він відмовився: “Правду ви мені все одно не дасте написати, а неправду – не хочу!”
🇺🇦 Олесь Терентійович Гончар (ім’я при народженні – Олександр Біличенко) народився 3 квітня 1918 року в селі Домівка на Дніпропетровщині. Після смерті матері, 3-річного хлопця забрали дід і бабуся на Полтавщину. При вступі у школу його записали Олесем Гончаром. Гончар – дівоче прізвище матері.
➡️ Учився в Харківському технікумі журналістики. Потім, після недовгої роботи в періодичних виданнях, вступив до Харківського університету на філологічний факультет (1938 р.).
➡️ На війну пішов добровольцем з третього курсу. Після війни закінчив навчання в Дніпропетровському університеті. Почав друкуватися ще до війни: у 1941 році вийшла його повість «Стокозове поле». Улітку 1942 р., контуженим, потрапив у гітлерівський полон. Пройшов Харківський, Полтавський табори для військовополонених. Після звільнення з полону залишився в армії та писав вірші для дивізійної газети.
📚 Зразу ж після війни Олесь Гончар надрукував початок трилогії «Прапороносці», яка принесла йому шалений успіх. Трилогія була закінчена у 1948 році. Вона не була позбавлена політичної заангажованості, але це не применшує її літературної вартості. Воєнну тематику відобразив О. Гончар ще у творах «Земля гуде», «Партизанська іскра».
📚 1960 році виходить роман «Людина і зброя», головними героями якого стали студенти - історики. Війна випробовує їхні душі. Наступний роман, «Циклон» (1970 р.), став продовженням роману «Людина і зброя».
📚 Історія захоплює Олеся Гончара так само, як і сучасність. У 50-х роках XX століття виходять збірки новел «Південь» (1951 р.), «Дорога за хмари» (1953 р.), «Чари-комиші» (1958 р.), повісті «Микита Братусь» (1951р.) і «Щоб світився вогник» (1955 р.). 1952 рік – історичний роман «Таврія». 1957 рік – історичний роман «Перекоп».
📚 Шістдесяті роки теж були наповнені плідною працею. У цей час написано оповідання «Кре-сафт» (1963 р.), «На косі» (1966 р.), «Птахи над Бродщиною» (1967 р.), роман «Тронка» (1963 р.). Роман «Тронка» 1964 р. був удостоєний Ленінської премії.
📚 1968 р. з’являється в журналі «Вітчизна» новий роман «Собор», який критика сприйняла спочатку схвально, а потім – дуже гостро. Роман було заборонено друкувати, і читач зміг ознайомитись з ним лише через двадцять років. Незважаючи ні на що, письменник продовжує свою роботу. 1972 р. дарує українській літературі повість «Бригантина». У 1976 р. О. Гончар пише роман «Берег любові». 1980 р. - з’являється роман «Твоя зоря».
📚 Стиль творів Гончара можна охарактеризувати як лірико-романтичний. Своє право на своєрідне художнє мислення письменник відстоював не лише самою творчістю, а й у публіцистичних виступах та критичних статтях, що вміщені в книжках «Про наше письменство» (1972 р.), «О тех, кто дорог» (1978 р.), «Письменницькі роздуми» (1980 р.), «Чим живемо» (1991 р.).
➡️ Помер Олесь Терентійович Гончар 14 липня 1995 року, похований на Байковому цвинтарі. У 2005 р.
➡️ Олесю Гончару присвоїли звання Героя України у 2005 році (посмертно).
➡️ У 2016 р. Український інститут національної пам’яті вніс письменника, який тримав біль пережитого у серці та збагачував українську літературу, у перелік проекту «Незламні».
