"Я для тебе горів, український народе…" (до 90 - річчя від Дня народження Василя Симоненка)
Поезія – це мистецтво, що торкається найпотаємніших струн людської душі та зцілює серця. Поети, як чарівники, грають словами, а разом з тим — і нашими почуттями. Вони окрилюють, розчулюють, надихають, закохують…
8 січня виповнюється 90 років від дня народження видатного українського митця, якого літературні критики називали "поетом без каменю за душею" - Василя Симоненка.
Василь Симоненко народився в1935 році в селі Біївці Лубенського району на Полтавщині. Закінчивши школу із золотою медаллю, вступив на факультет журналістики Київського національного університету імені Шевченка, а після отримання диплома переїхав до Черкас, де працював у редакціях газет. Саме там Василь познайомився з коханням всього життя, дівчиною Люсею.
Писати Василь Симоненко почав у студентські роки. Однак за життя видано лише збірку лірики "Тиша і грім" (1962) і казку для дітей "Цар Плаксій та Лоскотон". Його вірші, які допускалися до друку, коригувалися. Уже в ті роки набули великої популярності самвидавні збірки Василя Симоненка. Саме вони поклали початок українському рухові опору 1960-70-х pоків. Ця поезія Симоненка була сатирою на радянський лад. Проте, поет був не тільки бунтарем, але й майстром інтимної лірики.
Влітку 1962 року Симоненка заарештовують через суперечку з буфетницею ресторану на залізничній станції в Черкасах, яка відмовилася продати Василеві цигарки за кілька хвилин до обідньої перерви. Колеги розшукали поета в камері у Смілі на другий день. Забрати його дозволили тільки після того, як втрутився секретар Смілянського міськкому партії.
Знайомі письменника згадували, що після звільнення Симоненко почав скаржитися на болі внутрішніх органів через жорстокі побиття. Навесні 1963-го стан Василя Симоненка тільки погіршувався, лікарі діагностували рак нирок, а побої міліціонерів тільки прискорили розвиток хвороби. У ніч проти 14 грудня 1963 році у неповні 29 років поет помер у черкаськiй лiкарнi. Під час похорону до рук друзів поета потрапляють його щоденники й архів. Однак після цього Симоненка в Україні не видаватимуть 15 років.
1965 року Василя Симоненка висунули на Шевченківську премію, проте отримав її поет лише через 30 років, уже в Незалежній Україні, посмертно.
Його недарма називали літературним бунтарем: він не терпів несправедливості, прагнув не тільки свободи, але й визнання України самобутньою державою. Поет горів для українського народу, і полум’я його творчості осяяло мільйони сердець!
